Сім’я, сплетена серцем
Історія однієї великої родини з Глухівської громади
У Глухівській громаді живе жінка, чия енергія та здатність любити здаються безмежними. Наталія Петрачук разом із чоловіком Олегом завжди уявляли свій дім повним дитячого сміху. Маючи двох власних синів і водночас будучи прийомною сім'єю, опікуючись племінником чоловіка, вони щиро плекали мрію про доньку. Проте шлях до великої родини виявився набагато складнішим і водночас дивовижнішим, ніж можна було уявити.
Серйозна хвороба матері Наталії на певний час відтермінувала плани подружжя про усиновлення. Коли ж у 2013 році обставини нарешті дозволили, пара вирушила на знайомство до Сум. Першим до них підійшов дворічний хлопчик Олексійко - він ніби сам обрав собі батьків. А потім вихователі підвели Таню.
Шестирічна дівчинка тоді була маленькою зіркою цирку: витончена, худорлява, звикла працювати на рівні з дорослими. Її раціон був суворо обмежений грамами, щоб тримати форму, а на професійне майбутнє дитини покладали великі надії. Більше того, заможна родина з Італії мала серйозний намір забрати Таню до себе, але завадила одна важлива обставина.
Заклад мав принципову позицію - не розлучати рідних дітей. Разом із Танею на свою сім'ю чекав її брат, п’ятирічний Костя. Поки сестра відточувала циркову майстерність, цей непосидючий хлопчина у безрозмірних шортах ставив на вуха весь дитбудинок - вихователі ледь встигали вигадувати йому заняття, щоб втихомирити його неймовірну енергію.
Порадившись, Наталія та Олег зрозуміли: вони не можуть забрати лише дівчинку, залишивши хлопців. Так у них з’явилося одразу троє нових членів родини.
Випробування, що гартують
Життя великої родини вимагало повної самовіддачі. Щоб бути ближче до дітей, Наталія змінила роботу в поліклініці на посаду медсестри у НВК №4. Це дозволило їм стати єдиною командою: разом на роботу, разом на навчання, разом додому.
За півтора року родина отримала несподіваний дзвінок із дитячого будинку. Біологічна матір їхніх дітей народила четверте немовля - Євгена - і відмовилася від нього. Саме Олег тоді проявив твердість: «Будемо піклуватися». Так Женя став частиною сім'ї.
Однак доля підготувала для Наталії найважчий іспит. Протягом трьох тижнів родина втратила сина і племінника. Це був період тотальної темряви, коли навіть просто встати з ліжка здавалося неможливим завданням. Саме молодші діти стали тим промінем надії, що стимулювали Наталію жити далі. Їхні потреби, щоденні турботи та підтримка лікарів допомогли жінці поступово повернутися до ритму буденних справ.
Життя в русі
Сьогодні Наталія Петрачук пишається кожним успіхом своїх дітей. Тетяна та Костянтин обрали шлях військових, здобуваючи освіту в престижних вишах Києва та Одеси. Проте шлях молодших синів до знань став справжнім випробуванням на міцність. Родинне гніздо Петрачуків двічі ставало ціллю ворожих атак – після серйозних пошкоджень будинку залишатися там було ризиковано. Саме через постійну загрозу та зруйнований побут діти підлягали евакуації. За сприяння місцевої влади молодших синів вдалося прилаштувати до приватної школи в Броварах. Там вони отримують якісну освіту та перебувають у безпеці.
Спорт став невідє`мною частиною їхнього сімейного коду. Петрачуки - постійні учасники та переможці змагань як місцевого, так і столичного рівнів. А спільний відпочинок - це окрема сторінка їхньої історії. Минулого літа Наталія як медсестра супроводжувала групу дітей у подорожі до В’єтнаму, а завдяки меценатам сім’я відкрила для себе Європу, проїхавши маршрутом через Молдову, Румунію, Болгарію та Туреччину.
Поки голова родини Олег із 2014 року захищав країну на фронті, а нині через поранення проходить службу в тилу, Наталія підтримує сімейне вогнище.
Озираючись на пройдений шлях, вона відверто ділиться, що жодного разу з чоловіком не пошкодували про свій вибір.
«Дерево тримається корінням, а людина - сім'єю», - каже народна мудрість, і в історії Петрачуків ці слова набули особливої ваги. Свідомий вибір, зроблений понад десять років тому, став тим міцним фундаментом, який витримав і життєві шторми, і гіркоту втрат.
Усі успіхи дітей на спортивній арені чи у військовому навчанні, кожна поїздка та щоденне очікування батька з фронту доводять: справжня родина народжується там, де спільна віра виявляється сильнішою за будь-які випробування. Вони обрали шлях любові, і зрештою ця любов стала їхнім спільним порятунком.